Василь Стус став одним із найсильніших голосів українського опору радянській системі. Поет, дисидент й правозахисник, він не відмовився від своїх переконань навіть після арештів, таборів і багаторічного тиску.
Від Вінниччини до Донбасу
Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Був четвертою дитиною в родині Семена та Ірини Стусів. Щоб не потрапити в колгосп, сім’я свого часу переїхала до Сталіно (нині – Донецьк). Спочатку туди вирушив батько, який знайшов роботу на заводі, а у 1941-му до нього перебралася вся родина.
У 1954 році Стус закінчив школу зі срібною медаллю й хотів вступити до Київського університету на журналістику. Втім, через вік його документи навіть не стали розглядати.
Через це він вступив на філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту й у 1957-му закінчив його з червоним дипломом.
Після навчання деякий час працював учителем української мови та літератури на Кіровоградщині, а потім 2 роки служив в армії.
Після повернення викладав у школі в Горлівці, а також працював літературним редактором газети “Социалистический Донбас”.
Київ і протест, який змінив його життя
Ще під час роботи вчителем Стуса непокоїло становище української мови на Донеччині. Восени 1963 року він переїхав до Києва й вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка, де вивчав теорію літератури.
Зокрема працював над збіркою “Круговерть”, перекладав й писав літературно-критичні статті.
Переломним став вересень 1965 року. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” Іван Дзюба виступив проти масових арештів української інтелігенції. Стус, своєю чергою, вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!”.
Виступ став одним із перших відкритих протестів проти масових репресій у повоєнному Союзі Радянський Соціалістичних Республік (СРСР).
Перший арешт і роки таборів
Після протесту в кінотеатрі “Україна” для Стуса почалися серйозні проблеми з радянською владою. Спочатку його відрахували з аспірантури, а 13 січня 1972-го заарештували.
Під час обшуку з квартири забрали майже всі рукописи – вірші, переклади, прозу та літературні статті.
Того ж року Стуса засудили до 5 років таборів і ще 2 років заслання. До Києва він повернувся лише восени 1979-го та невдовзі приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Зокрема заробляв на життя фізичною працею – спочатку на заводі, а згодом на взуттєвій фабриці.
«Терпи, терпи, терпи – терпець тебе шліфує, Сталить твій дух – отож і терпи, терпи»
Другий вирок: писати навіть за гратами
У травні 1980 року Стуса заарештували вдруге. Тоді його оголосили “особливо небезпечним рецидивістом” й у вересні засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання.
Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму в селі Кучино Пермської області. Загалом за двома справами Стусу присудили 23 роки ув’язнення, примусових робіт й заслання.
Втім, навіть у багаторічній ізоляції поет продовжував писати.
Водночас зустрічі з рідними йому обмежували – востаннє дружину Стус побачив навесні 1981 року.
Листи до сина і відмова від СРСР
Коли поета вперше заарештували, його сину Дмитру було 13 років. Навіть із таборів він намагався брати участь у його вихованні: писав листи, радив книжки, надсилав переклади та давав настанови.
Окремо варто додати й те, що Стус двічі відмовлявся від громадянства СРСР. Першу заяву написав у 1976 році після вилучення “Палімпсестів” й тиску в таборі, а другу – у 1978-му, коли йому не дозволили відвідати важкохворого батька. Лише згодом його відпустили на кілька днів із заслання.
Останнє голодування і смерть у таборі
У таборі Стуса регулярно відправляли до карцеру навіть за дрібні або вигадані порушення.
У серпні 1985-го поета знову помістили в ШІЗО. На знак протесту він оголосив сухе голодування й у ніч з 3 на 4 вересня помер.
Адміністрація табору називала причиною смерті нібито “серцевий напад або самогубство”. Тіло Стуса рідним не віддали й поховали на табірному цвинтарі.
Лише у 1989 році його перепоховали. Син Дмитро згодом розповідав, що під час ексгумації на тілі батька виявили сліди тяжких травм.