За останні кілька років Володимирська гірка значно змінилася. Тож тепер, коли до мене приїжджають гості столиці, я маю безпрограшний, тінистий і безкоштовний варіант дозвілля. Якщо ви, так само як і я, намагаєтеся зробити прогулянки містом не лише приємними, а й інформативними, то ось невеличка шпаргалка, котра стане в пригоді. На побаченнях, до слова, теж можна кілька фактів згадати, але не перестарайтеся.
Без романтики
Почнемо з того, що Володимир Великий на гірці з’явився не з романтичних, ідеологічних чи духовних причин. Насправді поява пам’ятника має суто раціональне коріння. Гірка сповзала і несла певну загрозу Олександрівському спуску (тоді він мав таку назву).
Після укріплення утворився пустий плоский майданчик. Його треба було чимось заповнити, і першочергово вирішили звести альтанку. Таких архітектурних рішень на той момент у Києві було чимало, вони по-своєму подобалися місцянам, тож варіант виглядав досить робочим.
Але скульптор Василь Демут-Малиновський запропонував вирішити питання кардинально інакшим чином — не заповнювати пустоту чим-небудь, а звести гіганта, на чиїх плечах Київ вистояв і став християнським.
Проєкт реалізували в 1853 році. І пам’ятник сподобався! Аж настільки, що гірку, яку до того називали Михайлівською, Олександрівською, поступово почали іменувати Володимирською.
Джерело: фото покращено за допомогою ШІ.
Без грошей
Ну, у всі часи художники великого стилю стикаються з однією і тією ж проблемою: ідеї є, а грошей немає. Автор проєкту пам’ятника Володимиру Великому — Василь Демут-Малиновський — хотів звести не просто пам’ятник, а нову духовну опору для киян. За його задумом пам’ятник мав увінчувати верхівку каплички, в яку кожен міг би зайти і помолитися.
Але тут виникли проблеми. З одного боку — церква: тодішній митрополит Філарет дуже скептично ставився до ідеї зведення пам’ятника Володимиру. Який, на його думку, хоч і хрестив Київ, а був усе ж тривалий час язичником і, м’яко кажучи, людиною не дуже доброю. Тож церква хотіла храм.
А влада хотіла зекономити. Капличка вартувала б дуже багато грошей. Тому зійшлися на компромісі: скульптору дали можливість встановити величезний 16-метровий постамент, а церкві пообіцяли новий храм — проєкт Володимирського собору завершили в 1853 році, будували, ясна річ, пізніше.
До слова, хоч автором ідеї був Демут-Малиновський, усе ж руку до створення пам’ятника доклали ще два митці: Петро Клодт, який створив статую князя, та Олександр Тон — на його стороні була архітектурна частина та п’єдестал. Василь Демут-Малиновський створив тільки скульптурне оздоблення та барельєф.
Джерело: фото покращено за допомогою ШІ.
Джерело: фото покращено за допомогою ШІ.
Без пітьми
Кияни за останні кілька років бачили рідне місто зануреним у повну пітьму, світло згасало навіть на Володимирській гірці. А історично саме пам’ятник Володимиру можна вважати символом електрифікації і допомоги.
Семен Могилевцев, який запам’ятався в історії міста як меценат, котрий підтримував навчальні заклади та лікарні, доклав руку та гроші і до пам’ятника. Саме на кошти Могилевцева у 1895 році було зроблено освітлення хреста. На ньому встановили електричні лампочки і підвели струм. Тож Київ вечірній осяяло світло віри. Саме цей факт у романі «Біла гвардія» згадує Михайло Булгаков.
Джерело: фото покращено за допомогою ШІ.
Джерело: фото покращено за допомогою ШІ.
Без сусідів
Місце над Дніпром — дуже гарна локація. Володимир зайняв його випадково, бо треба було заповнити пустий майданчик. Але йшли роки, і гірка привертала до себе все більше уваги та ідей.
У 1912 році до Володимира вирішили додати Тараса Шевченка. Тоді якраз ішла розмова про зведення пам’ятника Кобзарю. Ідей щодо розміщення було кілька, в тому числі і біля пам’ятника Володимиру, і біля Трьохсвятительської церкви. У кінцевому рахунку члени будівельного комітету розсварилися і не поставили пам’ятник ніде.
У 1965 році біля Володимира вирішили звести не пам’ятник, а дорогий і сучасний готель «Інтурист». З реалізацією не поспішали, бо вже за два роки з’явився ще один кандидат, чи то кандидатка — Батьківщина-мати. Її теж хотіли звести поблизу Володимира. Але зрештою ні готель, ні Кобзар, ні Батьківщина-мати не стали супутниками пам’ятника Володимиру Великому.
І наостанок. Володимирська гірка з її майданчиками, тінистими алеями, альтанками сьогодні — надзвичайно гарне і затишне місце для спокійних прогулянок і відпочинку від шаленого ритму великого міста. Коли гуляєте нею, раджу згадати скромного чоловіка, який щодня за будь-якої погоди з парасолькою в руках о 18:00 приходив сюди, здійснюючи свій моціон. Цим скромним і привітним чоловіком був класик української літератури Іван Нечуй-Левицький. Київ — місто, до якого ведуть усі дороги, місто, яке пам’ятає легендарних людей, місто, яке ми любимо.